Чи справді міськрада запровадила обов’язковий оптимізм і штрафи за «недостатню надію»?
Чи прокинулися мешканці нашого міста вранці й раптом дізналися, що відтепер усмішка є не правом, а ліцензованою поведінкою?
Чи не тому біля ратуші з’явився новенький банер із написом «Сум дозволено лише у вихідні»?
Чи не через це в холі мерії встановили турнікет, який пропускає тільки тих, хто щиро каже «все буде добре»?
Чи можна назвати це прогресом, якщо датчик настрію реагує на похмурі брови, як на спробу підриву суспільного порядку?
Чи правда, що депутати ухвалили «Положення про підвищення громадянської бадьорості шляхом регуляторних посмішок» у пакеті з бюджетом і прогнозом погоди?
Чи не дивно, що документ прийняли за рекордні три хвилини, поки в залі звучала фонова добірка мотиваційних треків?
Чи не підозріло, що кожен, хто тягнув руку для заперечення, раптом «випадково» отримував у мікрофоні ефект клоунського гудка?
Чи могло статися так, що протокол засідання тепер складається переважно зі слів «ура» і «а чому б і ні»?
Чи підтверджують у виконкомі, що за «стійке невдоволення» передбачено попередження, а за «системну зневіру» — адміністративний штраф?
Чи правда, що інспектори з новоствореного Департаменту Хорошого Настрою вже патрулюють парки з ліхтариками, які підсвічують лише оптимістичні вирази обличчя?
Чи не вважають вони, що виявляти песимізм найзручніше біля черг у поліклініці, де він, за словами чиновників, «особливо несанкціонований»?
Чи не тому біля реєстратури з’явилася табличка «Скарги приймаємо виключно в формі вдячних запитань»?
Чи дійсно нові правила зобов’язують мешканців формулювати претензії до комунальників так, щоб звучало «а чи могли б ви, будь ласка, прибрати цей смітник так само ідеально, як у наших мріях»?
Чи не є це першим в історії міста випадком, коли яма на дорозі офіційно перейменована на «урбаністичну можливість»?
Чи не тому дорожники тепер пропонують не латати асфальт, а «переосмислювати траєкторії руху з любов’ю»?
Чи зможе навігатор у таких умовах чесно прокласти маршрут, якщо кожен об’їзд треба сприймати як «пригоду»?
Чи правда, що в школах планують новий предмет «Основи відповідального піднесення»?
Чи не повідомляли вчителі, що контрольні роботи замінять на «перевірки вдячності за можливість навчатися»?
Чи не дивуються батьки, коли в щоденниках замість оцінок з’являються позначки на кшталт «радіє стабільно» та «сумує з потенціалом покращення»?
Чи не станеться так, що випускні іспити перетворяться на конкурс, хто переконливіше запитає: «а чи не геніальна ця формула»?
Чи не найголовніше питання полягає в тому, як нова система працюватиме в транспорті?
Чи правда, що в тролейбусах встановлюють валідатори, які зчитують не квиток, а рівень ентузіазму?
Чи не тому водіям рекомендували оголошувати зупинки в стилі «наступна — Щаслива, чи не бажаєте вийти з натхненням»?
Чи витримає пасажир, коли замість «передайте за проїзд» пролунає «чи не хочете інвестувати у власну поїздку»?
Чи коментував мер, що ініціатива нібито «об’єднає громаду» так само надійно, як скотч об’єднує розбиту вазу?
Чи не сказав він на брифінгу, що «песимізм — це розкіш, яку ми поки не можемо собі дозволити»?
Чи не додав він, що місто «відкрито для діалогу», але тільки якщо діалог починається з фрази «а що, як зробити ще краще»?
Чи не виглядало це так, ніби навіть відповіді на запитання мають бути запитаннями, аби раптом не пролунало щось надто визначене?
Чи визнають у департаменті фінансів, що на програму «Оптимізм-2026» виділено кошти, співмірні з ремонтом трьох лавок і однієї мрії?
Чи не пішла значна частина бюджету на закупівлю дзеркал, аби громадяни частіше бачили «найкращу версію себе» і рідше — платіжки?
Чи не входить у витрати також друк спеціальних наклейок «Посміхаюся добровільно», щоб уникати непорозумінь із інспекторами?
Чи не планують чиновники компенсувати дефіцит коштів продажем «сертифікатів радості» у форматі акцій, які ніхто не може перевірити, але всі мають підтримувати?
Чи говорили правозахисники, що карати за настрій — це юридичний косплей антиутопії?
Чи не запитували вони, як саме буде доведено «умисну похмурість» у суді, якщо людина просто згадала тарифи?
Чи не побоюються юристи, що прецедент «сум як правопорушення» відкриє шлях до статті «сарказм із обтяжуючими обставинами»?
Чи не стане тоді найбезпечнішою формою протесту ввічливе запитання про те, чи не час скасувати всі запитання?
Чи не найіронічніше, що весь цей проєкт уже породив у місті новий вид обережного спілкування?
Чи не перетворилися розмови в чергах на серії фраз на кшталт «чи не здається вам, що все нормально, хоча й не дуже»?
Чи не навчилися люди висловлювати розчарування так, щоб звучало, ніби вони щиро цікавляться: «а чи не чудово, що нас знову перенесли на завтра»?
Чи не стане врешті найбільш чесним слоганом кампанії просте запитання: «а ви точно цього хотіли?»
