Я зібрала смартфон з материнської плати ноутбука, бо мені набридли “розумні” телефони, які розумні тільки в рекламі
Є така дивна емоція, яку сучасні смартфони вміють викликати стабільніше, ніж будь-які повідомлення від колишніх: відчуття, ніби тебе одночасно обікрали, нав’язали підписку і попросили за це подякувати.
Я ненавиджу сучасні смартфони. Ненавиджу не абстрактно — як явище — а практично, щоденно, в дрібницях: коли ціна зростає швидше за інфляцію, коли “бюджетник” звучить як вирок, коли телефон купуєш наче залізо, а отримуєш рекламний щит. Виробники завищують ціни, обладнання не тягне жодну гру (особливо в недорогих моделях), а “фірмові оболонки Android” — це, вибачте, не інтерфейс, а брошура зі спонсорованими веб-сервісами, AI, який проситься в кожен куточок, і рекламними додатками, що вдають із себе частину системи. Видалити не можна. Вимкнути — частково. Змиритися — пропонують.
І в якийсь момент мене накрило дуже простим питанням: а що, як я просто… не буду в цьому брати участь?
Що як я спробую зробити власний смартфон. Такий, як я хочу.
Не “як у флагмана, але дешевше”. Не “майже як у топа, але з компромісами”. А свій: без нав’язаних оболонок, без рекламної “екосистеми”, з нормальним залізом і можливістю встановити те, що я вирішу — хоч Linux, хоч щось настільки мінімалістичне, що маркетинговий відділ будь-якого бренду заплаче і звільниться.
Ідея, яку ніхто “ніколи б не зробив” — значить, треба зробити мені
Я довго дивилася на ринок і бачила одну закономірність: усі виробники поводяться так, ніби смартфон — це священний окремий клас пристроїв, де діють особливі закони фізики. Мовляв, тут не можна просто взяти потужне енергоефективне “комп’ютерне” залізо, бо… бо не можна. Так вирішено.
І тоді мене осінило: а якщо можна?
За основу я взяла те, що жоден із виробників навіть і не додумувався використати в смартфоні: материнську плату від невеликого 2-в-1 ноутбука.
Сучасні процесори Intel (особливо ті, що ставлять у компактні трансформери) — дуже енергоефективні й водночас досить потужні. Так, це не ARM, але й ціль у мене інша: я хочу телефон, який не прикидається комп’ютером, а є комп’ютером. Модель плати, яку я обрала, виявилася доволі компактною — настільки, що теоретично її реально втиснути в корпус формату смартфона. Теоретично, звісно. Про практику — нижче.
Коли ти кажеш людям “я роблю смартфон на Intel”, вони уявляють собі щось на кшталт праски з екраном. Але правда в тому, що ноутбучні плати останніх років — не монстри. Вони вже давно живуть у світі тонких корпусів, низького TDP і компромісів, які мені якраз і потрібні: максимально багато продуктивності на ват.
Камери: “я думала, буде біль, а вони просто працюють”
Камери для свого смартфона я купила як запчастини для ремонту Samsung Galaxy. І це був той рідкісний момент, коли реальність виявилася милосердною.
Я очікувала класичний сценарій DIY-проєктів: два тижні читання форумів, чотири ночі в документації, сім проклять, і фінал у вигляді reverse-engineering драйверів під мікроскопом. Але сталося інакше.
Камери просто запрацювали.
Я була щиро здивована. Настільки, що кілька разів перевірила, чи я не переплутала реальність із дуже вдалим сном. Але ні — жодного reverse-engineering, жодних “закритих протоколів, недоступних смертним”. Просто — працює.
Це один із тих моментів, коли ти розумієш, що “неможливо” в індустрії часто означає “невигідно”.
Екран: звичайний AMOLED з AliExpress, бо я не бачу сенсу вигадувати колесо
Екран — це дисплей від якогось іншого смартфона, який я знайшла на AliExpress. Нічого екзотичного: 1080×2400, 120 Hz, AMOLED.
Я не ставила собі завдання робити “унікальну матрицю”. Я хотіла нормальний сучасний екран — і я його взяла. Тут логіка проста: якщо щось масове й хороше вже існує, то моє завдання — змусити його працювати там, де я хочу.
Інше залізо: китайські маркетплейси як скриня з лутом
Решту компонентів — акумулятор, мікрофон, SIM-модуль та інше — я буквально зібрала, як конструктор, з китайських маркетплейсів. За невеликі гроші, іноді випадково, іноді цілеспрямовано.
Це відчувається трохи як пошук артефактів у підземеллі: ти ніколи не знаєш, чи приїде тобі “те саме”, чи “аналог, сумісний на рівні віри”. Але загалом, якщо вміти читати характеристики й не соромитися замовляти кілька варіантів — воно працює.
Корпус: 3D-друк, бо пластик — це не ганьба, а свобода
Корпус я надрукувала на 3D-принтері. І так, я знаю, у 2026 році прийнято робити “преміум” із металу й скла, щоб телефон гарно розбивався об реальність.
Але пластик:
дешевший;
практичніший (падіння не = трагедія);
дозволяє креативний дизайн;
інколи дає більше простору всередині, бо я не мушу гратися в “ультратонкість заради ультратонкості”.
Я роблю не прикрасу для вітрини. Я роблю інструмент.
Збірка: місця мало, компоненти великі, нерви безцінні
Зібрати смартфон було доволі важко.
Головна проблема проста: форм-фактор телефону не прощають. У смартфоні все має бути пласким, щільним, компактним, на межі здорового глузду. А ноутбучна плата — це все ж плата, створена для корпусу, де інженер може дозволити собі “ще пару міліметрів”.
Місця мало. Компоненти великі. Дроти не слухаються. Роз’єми вперті. Кожна спроба “просто трохи пересунути” закінчується тим, що ти випадково створюєш нову геометрію простору, де більше нічого не влазить.
Але — так, це реально.
Результат: Intel-смартфон, Linux і ПК-ігри, бо чому ні?
Результат вийшов чудовим.
Найсмачніше в смартфоні на основі Intel — це те, що я отримала повноцінну можливість встановити будь-який Linux-дистрибутив. Не “мобільну адаптацію”. Не “порт”. Не “майже Linux, але з огорожами”. А Linux як Linux.
І потужний процесор означає одну річ, яка для мене є маркером чесності продуктивності: я можу грати в ПК-ігри.
Тут важливо: я не женуся за “рекордами в бенчмарках”. Я хочу відчуття, що пристрій належить мені, а не компанії, яка продавала мені “найшвидший у світі смартфон” і паралельно ставила мені в систему рекламу, “рекомендації” та кнопки, які ведуть у спонсоровані сервіси.
Про “найшвидший у світі смартфон”: маркетинг проти арифметики
Мобільні компанії постійно кажуть, що їхній смартфон — найшвидший у світі. Але це аж ніяк не правда. Це найшвидший смартфон у світі смартфонів, де сама категорія визначена так, щоб не порівнюватися з реальними комп’ютерами.
Найпотужніший мобільний процесор коштує виробникам приблизно 250 доларів (а потім його продають тобі як “революцію”). Оперативної пам’яті навіть у флагманах зазвичай 12–16 ГБ — і це подається як “більше, ніж вам колись знадобиться”, хоча будь-хто, хто запускав браузер із десятком вкладок і паралельно щось робив, знає правду.
Материнська плата, яку я придбала лише за 80 доларів, має не найпотужнішу модель процесора, але — ключове — на відміну від мобільних SoC, платформа дозволяє 32 ГБ оперативки. І вона може тягнути, умовно кажучи, Cyberpunk у 60 кадрів (у моєму сценарії використання це було важливе “так/ні”), тоді як жоден “найшвидший смартфон у світі” не може зробити це чесно без хитрих “хмарних рішень”, які працюють рівно до першого поганого Wi‑Fi.
То може, замість того щоб прикидатися, що мобільний процесор такий же потужний, як десктопний… може, варто інколи просто використовувати десктопний підхід?
Я не кажу, що індустрія має завтра масово перейти на Intel у телефонах. Я кажу, що обмеження часто штучні. Якщо я змогла зібрати “смартфон-комп’ютер”, то чому компанії з мільярдними бюджетами роблять вигляд, що це неможливо?
Відповідь, здається, проста: бо тоді тобі буде важче продавати щорічне “оновлення” з новим кольором корпусу й “покращеним AI”.
Скільки це коштувало — і чому це має сенс
У моєму випадку смартфон обійшовся приблизно в 25 000 гривень.
Це порівнянно із середнім смартфоном. Тільки середній смартфон:
не дасть тобі нормальний Linux без цирку;
не запропонує чесну “комп’ютерну” архітектуру для задач, які виходять за межі “скролити й терпіти”;
і вже точно не мріє бути ігровою платформою для ПК-ігор локально.
Якщо використати дешевше обладнання, знайти кращі пропозиції, або взяти іншу плату — може вийти ще дешевше. І головне — ти платиш не за бренд і “екосистему”, а за функцію.
Я залишу все для повторення: компоненти, інструкцію і файли
Я залишу посилання на все обладнання, інструкцію та файли проєкту, щоб ви змогли самостійно зібрати подібний смартфон. Бо ідея “зроби собі пристрій сам” має повернутись у нормальність.
Мені хочеться, щоб у світі знову з’явилися телефони, які не намагаються бути твоїм психологом, рекламним агентом і куратором “контенту”. Я хочу пристрій, який робить те, що я сказала, і не робить того, чого я не просила.
Я не знаю, чи мій шлях — для всіх. Але я точно знаю, що після цього експерименту мені дуже складно дивитися на магазин смартфонів і не думати: а ви, власне, що продаєте — техніку чи підписку на терпіння?
І якщо вам теж набридло — можливо, настав час зібрати щось своє.