Міжнародна організація війн раптом замислилася: «Навіщо?»
Sep 19, 2026, 6:46 PM
У підземній залі без вікон, де на стінах висіли прапори держав, які давно вже не могли пригадати, навіщо їм потрібні були ті прапори, зібралися високопосадовці Міжнародної організації війн.
Зала була круглою, стіл — теж. Це мало символізувати рівність, хоча найдорожчі крісла чомусь завжди опинялися ближче до мікрофонів, а найдешевші — ближче до аварійного виходу. На столі лежали папки з грифами «Надзвичайно важливо», «Цілком таємно» і «Бажано не читати, бо стане незручно».
Поряд із кожною папкою стояв келих води. Вода була безкоштовною, але її доставили літаком із країни, де через нестачу питної води люди чекали гуманітарної допомоги. Це нікого не здивувало. У міжнародній політиці дивні речі перестають бути дивними, якщо на них поставити прапорець і сказати, що це частина протоколу.
Генеральний секретар організації, пан із обличчям людини, яка сорок років поспіль відкривала конференції, ударив молоточком.
— Засідання оголошую відкритим, — сказав він. — Порядок денний: війна номер один, війна номер два, війна номер три, а також питання щодо можливого розширення переліку воєн у разі виникнення додаткового фінансування.
Усі присутні закивали. Вони звикли до таких формулювань. Війна номер один мала забезпечити контроль над родовищами. Війна номер два повинна була продемонструвати силу. Війна номер три планувалася «на випередження», хоча ніхто точно не знав, що саме вона мала випередити.
Представник держави, яка давно мріяла окупувати сусідню територію, підвівся першим.
— Наша делегація пропонує встановити контроль над регіоном, який історично, географічно, культурно, духовно, економічно або принаймні дуже зручно розташований поруч із нами, — сказав він. — Це необхідно для безпеки, стабільності та захисту наших інтересів.
— Яких саме інтересів? — запитала представниця маленької острівної держави.
— Державних.
— А конкретніше?
— Стратегічних.
— Що означає «стратегічних»?
— Таких, які потребують території.
Відповідь усіх задовольнила, бо вона була достатньо загальною, щоб ніхто не мусив визнавати справжню мету. На екрані з’явилася карта. Червоним кольором позначили територію, яку планували захопити. Жовтим — територію, яку планували «тимчасово стабілізувати». Сірим — територію, де жили люди, але про них у презентації нічого не було сказано.
— Ці землі дадуть нам ресурси, — продовжив доповідач. — Корисні копалини, порти, дороги, ліси, воду, дешеву робочу силу та можливість поставити ще один прапор над адміністративною будівлею.
— А якщо ресурси можна купити? — спокійно запитав хтось із дальнього кінця столу.
Представник окупаційної держави на мить замовк.
— Купівля ресурсів створює залежність від продавця.
— А війна створює залежність від солдатів, зброї, кредиторів, санкцій, похоронних служб і власної пропаганди, — відповіла представниця острівної держави. — До того ж купувати зазвичай дешевше.
У залі пролунало невдоволене бурмотіння. Дехто перегорнув сторінки папки, сподіваючись, що на наступній сторінці знайдеться переконливе пояснення. Але там був лише графік, на якому стрілка витрат на війну різко йшла вгору, а стрілка вигод сором’язливо ховалася під столом.
Тоді виступив міністр оборони країни, яка хотіла тероризувати кілька міст.
— Ми пропонуємо завдати серію ударів по міській інфраструктурі, — сказав він. — Це посіє страх, зламає моральний дух населення і змусить противника погодитися на наші умови.
— Які саме умови? — поцікавився генеральний секретар.
— Щоб вони перестали чинити опір.
— А якщо вони не перестануть?
— Тоді ми завдамо нових ударів.
— А якщо після цього вони чинитимуть ще сильніше?
Міністр витримав паузу, яка мала виглядати стратегічною.
— Тоді ми пояснимо, що це вони змусили нас завдати нових ударів.
Це була добре відома схема. Спочатку оголосити, що ворог небезпечний. Потім зробити щось, що його розлютить. Далі використати його реакцію як доказ первісної небезпеки. Потім повторити все з початку, але з більшими бюджетами.
На великому екрані з’явилася інша презентація. На першому слайді було написано: «Навколо самі вороги». На другому: «Вороги не розуміють мови дипломатії». На третьому: «Ми не можемо довіряти нікому». На четвертому слайді не було нічого, бо його укладач не зміг пояснити, чому після трьох попередніх тверджень усі держави не спробують просто поговорити.
— Чому ви вважаєте, що навколо самі вороги? — запитав представник нейтральної держави.
— Тому що вони озброюються.
— А чому вони озброюються?
— Тому що бояться нас.
— А чому вони бояться нас?
— Тому що ми повинні бути готовими захищатися від них.
— Тобто ви озброюєтеся, бо вони озброюються, а вони озброюються, бо ви озброюєтеся?
— Це спрощене трактування складної безпекової ситуації.
— Але правильне?
Міністр оборони подивився на своїх радників. Радники подивилися на графіки. Графіки подивилися в порожнечу.
Після цього слово взяв чиновник, який мріяв встановити контроль над цілим регіоном.
— Влада над чужими територіями потрібна для захисту людей, — заявив він.
— Яких людей? — уточнила делегатка з маленької держави.
— Усіх.
— А люди, які вже живуть у тому регіоні, хочуть вашої влади?
— Вони ще не зрозуміли, що хочуть.
— Ви проводили опитування?
— Ні.
— Референдум?
— Ні.
— Розмовляли з громадами?
— Це було б небезпечно.
— Для кого?
— Для нашої версії подій.
Після цих слів у залі стало трохи тихіше. Присутні раптом пригадали, що на картах, які вони пересували кольоровими олівцями, були не порожні поля. Там жили люди. Вони ходили на роботу, сварилися через побутові дрібниці, купували хліб, чекали дітей зі школи, ремонтували дахи, боялися хвороб і мріяли про відпустку.
У жодного з них не було в плані засідання пункту «попросити чужу державу прийти з танками та призначити адміністрацію».
— Чи потрібні території громадянам, які там не живуть? — раптом запитав літній дипломат, котрий до цього мовчав. — Якщо ви не живете на цій землі, не працюєте там, не виховуєте там дітей і не ховаєте там своїх близьких, навіщо вам саме ця територія?
— Для величі, — відповів хтось.
— Величі кого?
— Держави.
— А держава — це не люди?
— Держава — це кордони, прапор, армія, бюджет, історична пам’ять і дуже гучна промова.
— А люди?
— Люди — це населення.
— Тобто населення повинно помирати за символи, які не можуть навіть відчути запах диму?
Ніхто не відповів.
У кутку сидів радник із питань історичної справедливості. Він підняв руку.
— У нас є давні карти, — сказав він. — На них ця територія колись належала нам.
— А ще раніше? — запитали його.
— Ще раніше — іншим.
— А ще раніше?
— Третім.
— Отже, якщо керуватися найдавнішою картою, кому має належати світ?
Радник відкрив рот, але не знайшов у ньому достатньо історії, щоб відповісти.
Тоді виступив професор геополітики, запрошений як незалежний експерт. Він приніс із собою дванадцять папок, три указки та вираз обличчя людини, яка давно навчилася перетворювати очевидне на дискусію.
— Війни, — почав професор, — є складним явищем, яке не можна пояснити однією причиною.
— Ми не просимо пояснити війну, — сказав генеральний секретар. — Ми питаємо, навіщо її починати.
— Це залежить від контексту.
— Якого саме?
— Історичного.
— А якщо прибрати красиві слова?
— Тоді залишаться інтереси.
— Чиї?
— Тих, хто ухвалює рішення.
— А хто платить?
— Ті, хто не ухвалює.
Цього разу навіть перекладачі перестали робити вигляд, що складність формулювання потребує часу. Вони просто сиділи й дивилися на свої навушники.
Професор спробував урятувати лекцію.
— Еліти можуть вважати, що війна зміцнює їхню позицію. Вона мобілізує суспільство, створює зовнішнього ворога, виправдовує надзвичайні повноваження, збільшує вплив силових структур і дозволяє оголосити будь-яку критику зрадою.
— Тобто війна потрібна чиновникам?
— Не завжди.
— А кому ще?
— Виробникам зброї, підрядникам, пропагандистам, контрабандистам, політикам, які бояться виборів, і людям, котрі плутають агресію з мужністю.
— А звичайним громадянам?
Професор переглянув свої записи.
— Звичайним громадянам війна може бути потрібна, якщо вони переконані, що без неї буде гірше.
— Хто їх у цьому переконує?
Професор повільно закрив папку.
Цього було достатньо.
Генеральний секретар попросив перейти до наступного пункту.
— Пропоную обговорити моральне обґрунтування війни, — сказав він.
— У нас є готовий документ, — одразу озвався чиновник із держави, що планувала вторгнення. — У ньому зазначено, що наші дії будуть гуманними, вимушеними та спрямованими на встановлення миру.
— Як можна встановити мир за допомогою війни?
— Через перемогу.
— А перемога — це що?
— Коли противник здається.
— А якщо він не здається?
— Тоді війна ще не завершена.
— А якщо всі втомилися?
— Втома не є юридичною підставою для миру.
— А смерть?
— Смерть — трагічний, але неминучий наслідок.
Це слово — «наслідок» — усі любили. Воно дозволяло називати рішення, що їх ухвалили люди, природним явищем. Бомба ставала наслідком. Зруйнований будинок — наслідком. Дитина, яка не повернулася зі школи, — наслідком. Ніхто не був винен, бо все просто «сталося».
— Якщо мир є метою, — сказала делегатка, — чому не почати з нього?
— Бо противник не погодиться.
— Ви питали?
— Ми знаємо.
— Звідки?
— Зі звітів.
— Чиїх?
— Наших.
— Тих самих, що готували план війни?
— Вони компетентні.
— Чи можна вважати компетентними людей, які помиляються, але після кожної помилки збільшують її масштаб?
Дехто записав це питання, щоб згодом створити комісію. Комісія мала вивчити, чи можна вважати компетентними людей, які помиляються, але після кожної помилки збільшують її масштаб. Очікувалося, що на роботу комісії піде сім років, а за цей час помилка стане історичною необхідністю.
Представник великої держави підвівся.
— Ми не можемо виглядати слабкими, — заявив він. — Якщо ми відступимо, вороги вирішать, що нас можна перемогти.
— А якщо ви продовжите війну, — відповів дипломат, — вони вирішать, що ви готові знищити всіх заради того, щоб не виглядати слабкими.
— Це питання престижу.
— Престижу кого?
— Нації.
— Нація — це громадяни.
— Саме так.
— Тоді чому громадяни не можуть самі вирішити, чи хочуть вони воювати за престиж чиновників у костюмах?
Усі одразу згадали про вибори, але згадка виявилася незручною. Вибори в різних країнах мали різний статус: десь їх переносили, десь тлумачили, десь проводили так, щоб правильна відповідь перемагала з переконливою перевагою.
— Люди не завжди розуміють складні питання, — сказав один із президентських радників.
— Але вони розуміють, коли їхній будинок зруйнований, — відповів дипломат.
— Емоції не можуть визначати державну політику.
— Тоді чому саме емоції визначають, кого оголошувати ворогом?
На столі знову настала тиша. Навіть кондиціонер почав працювати обережніше.
Після перерви, під час якої чиновники їли канапки у формі континентів, дискусія продовжилася. До зали принесли нові папки. На них було написано: «Причини», «Виправдання», «Переваги», «Наслідки» і «Як пояснити все населенню».
Папка «Як пояснити все населенню» виявилася найбільшою.
— Ми маємо донести людям, що ворог — це загроза, — сказав керівник інформаційного відділу. — Потрібно показати його жорстокість, підступність і небезпеку.
— А якщо показувати правду з обох боків? — запитала представниця острівної держави.
— Це може заплутати населення.
— А якщо говорити лише правду?
— Це може знизити бойовий дух.
— Отже, ви хочете не інформувати людей, а керувати їхніми почуттями?
— Ми називаємо це стратегічною комунікацією.
— А коли інша сторона робить те саме?
— Це ворожа пропаганда.
— Чим вони відрізняються?
— Нашою метою.
— Якою?
— Правильною.
Тут один молодий перекладач тихо засміявся. Він одразу прикрив рот рукою, але було пізно. Високопосадовці подивилися на нього так, ніби він щойно відкрив секрет, що король без одягу.
— Що саме вас розвеселило? — запитав генеральний секретар.
— Нічого, — відповів перекладач.
— Ви сміялися.
— Я подумав, що якщо кожна сторона називає свою мету правильною, то слово «правильна» вже нічого не означає.
Генеральний секретар хотів зробити зауваження, але не знайшов у регламенті пункту, який забороняв перекладачам мати логіку.
Далі почали обговорювати ресурси.
— Ми повинні контролювати родовища, — сказав один із міністрів. — Без них наша економіка не витримає.
— Чому б не укласти торговельну угоду? — запитали його.
— Це ненадійно.
— Чому?
— Ціни можуть змінитися.
— Війна коштує ще дорожче.
— Зате ми отримаємо контроль.
— Контроль над зруйнованими шахтами?
— Ми відновимо їх.
— За чиї кошти?
— За міжнародні.
— Тобто ви розпочинаєте війну, захоплюєте ресурси, руйнуєте інфраструктуру, а потім просите інших оплатити відновлення?
— Це складна модель фінансування.
— Це модель, у якій ви продаєте пожежу, а потім виставляєте рахунок за воду.
Економіст організації показав таблицю. У першій колонці були зазначені витрати на дипломатію, будівництво торгових шляхів, спільні інвестиції, гарантії безпеки та довгострокові контракти. У другій — витрати на мобілізацію, зброю, паливо, логістику, лікування, компенсації, санкції, відновлення, охорону окупованих територій і боротьбу з наслідками власної політики.
Друга колонка була настільки довгою, що вийшла за межі екрана.
— Але дипломатія потребує часу, — сказав міністр.
— Війна теж.
— Дипломатія не гарантує результату.
— Війна також.
— Дипломатія може провалитися.
— Війна майже гарантовано породжує нові проблеми.
— Але війна демонструє рішучість.
— Рішучість можна демонструвати, не спалюючи міста.
Міністр образився. Він звик, що слово «рішучість» завершувало суперечки, а тут воно раптом перестало бути чарівним.
— Ви не розумієте психології сили, — сказав він.
— Можливо, — відповів економіст. — Але я розумію арифметику. Якщо ви можете придбати ресурс за сто мільйонів, а витратити на війну десять мільярдів, то це не сила. Це дуже дорога форма небажання домовлятися.
Деякі делегати стали нервово рухати папери. Вони відчули, що розмова наближається до небезпечного висновку: частину воєн починають не тому, що іншого вибору немає, а тому, що інші варіанти вимагають терпіння, чесності та визнання чужого права на власне життя.
— Чи всі війни справді неминучі? — запитав генеральний секретар.
— Ні, — сказав перекладач.
Цього разу він відповів раніше за всіх.
— Багато з них стають неминучими лише після того, як люди роками роблять усе, щоб не залишити собі мирного варіанту, — продовжив він. — Спочатку вони розривають угоди, потім принижують сусідів, потім озброюються, потім переконують себе, що вже надто пізно говорити. А коли починається стрілянина, кажуть, що іншого шляху не було.
— Ви не маєте права втручатися в політичну дискусію, — сказав один із чиновників.
— Я лише перекладаю.
— Ви перекладаєте не слова, а сенси.
— Іноді слова самі приводять до сенсу, якщо їх не перекручувати.
На це ніхто не знайшов відповіді.
Наступний виступ був присвячений історичній пам’яті. Представник держави-агресора розповідав про минулі образи, старі договори, зраджених предків і невиконані обіцянки.
— Наш народ пам’ятає, — сказав він.
— Пам’ять важлива, — погодилася делегатка. — Але чи означає пам’ятати — означає мститися тим, хто не був учасником подій столітньої давнини?
— Історія вимагає справедливості.
— Чи не може справедливість полягати в тому, щоб не повторювати злочин?
— Ви спрощуєте.
— А ви ускладнюєте просте: мертві не повернуться від того, що живі вб’ють ще когось.
Ця фраза впала на стіл важче, ніж молоток генерального секретаря.
Звичайно, ніхто не змінив позиції одразу. Високопосадовці не любили змінювати позиції. Вони витрачали на них роки, бюджети, промови і кар’єри. Але тепер у кожній папці, кожній карті та кожній таблиці з’явилася тріщина.
У плані окупації читалося питання: «Для кого?»
У плані терору: «Що це змінить?»
У плані встановлення влади: «Чиїм бажанням?»
А над усім цим стояло коротке, майже непристойне для офіційної зали слово: «Навіщо?»
Під кінець засідання генеральний секретар попросив кожну делегацію сформулювати одну причину, яка виправдовувала б майбутню війну.
Представник окупаційної держави сказав:
— Безпека.
— Яка саме? — уточнили його.
— Наша.
— Від кого?
— Від тих, кого ми змусимо боятися нас.
Представник держави, що планувала удари по містах, сказав:
— Захист.
— Кого?
— Наших громадян.
— Від кого?
— Від можливої загрози.
— Якої ще немає?
— Але може бути.
Представник регіональної імперії сказав:
— Порядок.
— Для кого?
— Для всіх.
— Хто його встановлюватиме?
— Ми.
— Чи погодилися всі?
— Їм буде краще.
— Вони це знають?
— Ми пояснимо.
— Як?
— Переконливо.
Після цього слово взяв літній дипломат.
— Я маю іншу пропозицію, — сказав він. — Перш ніж ухвалювати рішення про війну, треба поставити кілька простих запитань.
Він підняв аркуш.
— Чи живуть на цій території люди, які не просили нас приходити?
Ніхто не відповів.
— Чи хочуть вони воювати за амбіції чиновників у костюмах?
Ніхто не відповів.
— Чи може ресурс бути придбаний без окупації?
Ніхто не відповів одразу, але економіст підняв руку.
— Майже завжди можна принаймні спробувати.
— Чи можна врегулювати конфлікт переговорами?
— Завжди можна спробувати, — сказав перекладач.
— Чи є наші вороги справді ворогами, чи ми зробили їх такими зручності заради?
Тут ніхто навіть не підняв руки.
— І нарешті, — продовжив дипломат, — що саме отримає звичайна людина після нашої перемоги?
Він подивився на присутніх.
— Більший будинок? Безпечнішу вулицю? Дешевший хліб? Кращу лікарню? Чи лише новий прапор над руїнами й портрет людини, яка наказала їх збудувати?
Дехто відвів погляд.
Засідання тривало ще дві години, але жодна з них не наблизила делегатів до відповіді. Вони формували робочі групи, пропонували створити підкомітети, замовляли додаткові дослідження та сперечалися щодо термінології. Фразу «почати війну» запропонували замінити на «застосувати комплекс заходів із примусу до миру». Фразу «захопити територію» — на «забезпечити адміністративну присутність». Фразу «налякати населення» — на «знизити здатність суспільства до опору».
Але підміна слів не змінила суті. Якщо зняти з війни мундир, медалі й урочисту музику, вона виглядала саме так, як і мала виглядати: люди з владою вирішували, що чужі життя є прийнятною ціною за їхні плани.
Коли засідання вже збиралися закривати, до зали зайшла прибиральниця. Вона принесла відро, швабру й список питань, які давно не цікавили жодну міжнародну організацію: хто прибере після делегацій, хто оплатить зіпсований килим і чому в чоловічій вбиральні знову не працює кран.
Вона зупинилася біля дверей.
— То що вирішили? — запитала вона.
Генеральний секретар випростався.
— Ми продовжимо консультації.
— А воювати будете?
Усі подивилися один на одного.
— Це залежить від обставин, — сказав хтось.
Прибиральниця поставила відро на підлогу.
— Значить, не знаєте, навіщо?
Жоден чиновник не відповів.
Вона кивнула, наче саме цього й очікувала, і почала мити підлогу. Під столом лишилися крихти від канапок, шматочок паперу з картою та зім’ятий аркуш із великим знаком питання.
Високопосадовці виходили із зали по одному. Вони все ще мали охорону, автомобілі, прапори й готові промови. Дехто вже думав, як пояснити журналістам, що засідання було конструктивним. Дехто телефонував радникам і просив підготувати нові аргументи. Дехто тихо наказував прискорити виробництво зброї — просто на випадок, якщо логіка раптом не спрацює.
А в порожній залі на екрані залишилася карта. Червоні, жовті й сірі кольори розділяли території, які люди називали своїми. Та коли світло згасло, всі кольори зникли, і карта стала просто темним шматком землі.
Землі, на якій хтось жив.
Землі, яку хтось хотів захопити.
І питання, на яке ніхто не наважився відповісти:
навіщо?