Десятеро вісім жителів села «Газове» сьогодні вийшли на вулицю Газовану (яка, до речі, не має ніякого відношення до газованої води, але має три крамнички з продажу повітряних кульок), щоби висловити своє обурення перед будівлею місцевої ради. Поруч, як завжди, стояв парк імені Тараса Шевченка — той самий, який, за традицією, є в кожному українському селі, навіть якщо там лише одна лавка та статуя поета, що дивиться на світ з виразом «я ж казав, не чекайте на газ». Суть скарги була проста: у їхніх хатах відсутній газ, хоча за 3 кілометри від села, за словами місцевого старости, «працює найпродуктивніша скважина від Києва до Луцька, де газ б’є фонтаном, як у казці про рибака та золоту рибку».
«Ми ж не дурні! — кричала баба Надя, стискаючи в руках каструлю без дна. — Якщо газ видобувають, чому в мене на плиті відьмається лише дух Шевченка? Вчора хотіла зварити борщ, а вийшла Кавказька полонянка!». Місцева влада, однак, запевнила, що «скважина, мабуть, тимчасово перейшла на віддаленку» і порадила звернутися до «керівництва компанії в обласному центрі, де, як ми чули, є справжній офіс з кондиціонером і принаймні одні двері». Проблема в тому, що обласний центр знаходиться за 200 км, а у компанії «ГазПроміжНіч» немає ні телефону, ні email, ні навіть голубиної пошти — лише вивіска на залізному листі з написом «Пишіть крейдою на асфальті, ми колись прочитаємо».
Селяни вже почали підозрювати, що «ГазПроміжНіч» — це не компанія, а художній проект, створений для того, щоби пояснити, чому в селі завжди пахне сіркою після дощу. «Може, газ існує лише в уяві начальника скважини? — здогадувався дід Василь, показуючи на смартфон з відкритою сторінкою Wikipedia. — Ось тут написано: метан — газ без кольору та запаху. А в нас запах як після того, як міністр обіцяв реформи!». Найсміливіші навіть запропонували організувати «газовий похід» до скважини, але зупинились, коли з’ясувалось, що карта Google Maps позначає її як «Тут водяться дракони».
Наразі жителі «Газового» готують петицію з вимогою перейменувати село на «Печерне», адже, як сказала баба Надя, «там, де немає газу, починається справжнє серце України — з свічками, самогоном і вірою, що завтра все буде… ну, хоча б трохи тепліше». А щоби не мерзнути, вони вирішили використовувати для опалення «газ уявлення» — спеціальні свічки, виготовлені з парафіну від старих шкарпеток. «Хоча б запах буде як у дитинстві», — зітхнув дід Василь, дивлячись, як його каструля знову випаровує борщ у поезію.